Соромно перед людьми
Увечері в суботу дивлюся футбольний матч між «Дніпром» і «Шахтарем». Напруга така, що не можу відірватися від телевізора. По закінченню показують чотири серії розрекламованого фільму «Гвардія». Гукаю доньку й всідаємося дивитися разом. Очікую побачити український блокбастер про війну.
Пишу по скайпу повідомлення товаришу в Москву. Він – росіянин. Ми подружилися, коли Микола приїздив на літо в гості до тещі. Товариш ненавидить Путіна й симпатизує Україні. Раджу включити «2+2» по інтернету.
«Гаразд, – пише, – подивлюся».
Я далі не відриваюся від телевізора. Однак за півгодини стає нудно. Фільм убогий. Перші дві серії майбутні розвідники тренуються на полігоні. Чекаєш на дію, а її немає. Такі фільми створювали 100 років тому. Скажімо, в «Броненосці «Потьомкін» уже за 5 хвилин когось викидають за борт. Засинаєш, прокидаєшся – знову когось викидають. І так до кінця стрічки.
Коли набридає остаточно, йду до ноутбука й переглядаю новини. Малій кажу позвати, як буде щось цікаве. Вона гукає на останню серію. Знову розчарування. Батальні сцени короткі й убогі до краю. Все примітивно і передбачувано.
Стає соромно перед Миколою. Запитати, чи він дивився – не наважуюся. Згадую, як колись серед ночі довго не міг заснути. Включив телевізор, а там ішов «Апокаліпсис» Мела Ґібсона. Лапа Ягуара тікав від кровожерних майя. Режисер не дає навіть хвилини розслабитися. Напруга весь час не спадає.
Українське кіно – як наші реформи. Доки весь світ щосили пливе наввипередки, ми годину розминаємося, а ще годину – заходимо у воду. Що найгірше – перед порядними людьми соромно.