«Голос майдану». Саме так називали актора Євгена Нищука під час обохостанніх українських революцій. Вперше про Нищука заговорили у 2004 році, коли він був ведучим на головній сцені Помаранчевої революції у Києві. Під час Революції Гідності у 2013-2014 роках артист знову вийшов на Майдан, однак, як він запевнив «Главкому», дев’ять довгих років між цими подіями не підтримував жодних партій і не брав участі в мітингах. Знову стати «голосом революції» його покликав Юрій Луценко.

Після Євромайдану Євген Нищук несподівано увійшов до так званого «уряду камікадзе». Нова влада вирішила його нагородити посадою міністра культури. Проте культурне середовище не вельми приязно зустріло нового міністра. Нищуку закидали брак досвіду ефективного управління. Хоча сам міністр вважав це перевагою, оскільки за його переконанням, керувати культурною сферою може людина, близька до мистецького кола.

Той уряд мав провести блискавичні радикальні і непопулярні реформи задля стабілізації ситуації в країні. Та 9 місяців, які пропрацював перший Кабмін Яценюка, виявились безрезультатними. Після дострокових парламентських виборів, уряд був переформатований і 2 грудня 2014 року Нищука на посаді змінив представник «Народного фронту» В’ячеслав Кириленко. Як сьогодні згадує актор, призначення нового міністра було для нього страшенною несподіванкою, оскільки йому не раз давали зрозуміти, що він залишиться на своєму місці. У підсумку Президент хіба що «втішив» відставленого міністра званням Народний артист.

Сьогодні колишній міністр повністю віддається своєму головному покликанню. Нищук — актор двох столичних театрів — «Сузір’я» та Івана Франка. На сцені Євген задіяний у виставах за творами Володимира Винниченка, Миколи Вінграновського. Актор також втілив образ Тараса Шевченка, Павла Тичини, Сергія Єсеніна та Еріка XIV, хоч цю останню прем’єру неоднозначно оцінили театральні критики.

«Я не розумію, який стосунок Кириленко має до культури»

Як сталося так, що ви не потрапили до другого уряду Яценюка?

Це – політика. Вона непередбачувана, сповнена інтриг, незрозумілих речей, які мені важко пояснити. Коли ухвалювались ці рішення, мені подавалися певні сигнали, що я (лишатимуся) на своєму місці. Жодних обіцянок мені не давали, але я, чесно кажучи, був настроєний продовжувати роботу.

У квітні 2014-го я прийшов на посаду, коли вже був сформований бюджет. Я нічого змінити не міг. Тому передбачав, що коли піду на наступний термін, зможу закласти бюджет, на який буду впливати.

Від кого отримували сигнали, що вас «втримають» в уряді?

Від всієї коаліції. Не секрет, що уряд формували пропрезидентські та пропрем’єрські політичні сили. На міністра культури «Батьківщина» чи «Радикальна партія» нікого не висувала. А для галузі культури в ті часи принципово важливим було, щоб міністр не був заангажованим представником якоїсь певної політичної сили. Я саме таким був і збалансовував ситуацію. Я мав добрі відносини і з президентом, і з прем’єром, і з іншими політичними силами та їхніми лідерами, тому міг говорити про реальні реформи.

Що ви відчули, коли на початку грудня 2014 року було оголошено про призначення В’ячеслава Кириленка міністром культури?

Я спочатку був дуже шокований і внутрішньо обурений.

Чому?

Через ці сигнали (про те, що Нищук залишиться очільником Мінкульту, — «Главком») я не пішов, у Верховну Раду, скажімо. Мені надходило багато пропозицій, але я на них не пристав, щоб люди не подумали, що робота в Міністерстві є для мене якимось місточком до Верховної Ради.

Хто і що саме вам пропонували?

Мені, зокрема, пропонували в «Батьківщині» піти по одному з округів. Казали, що провели соцопитування, і я сто відсотків проходив. Я відмовився.

Інші міністри також до останнього не знали свою подальшу долю?

Ні. Більшість моїх колег-урядовців наперед знали про те, хто йде, хто залишається. У моєму випадку досить дивно вийшло. Але я ні на кого не ображаюся і нікого не звинувачую. Ні свого наступника, ні главу уряду. Наразі на цій посаді є представник «Народного фронту» В’ячеслав Кириленко.

Ви з ним спілкуєтесь?

Знаєте, я завжди знав його, як політика, депутата, віце-прем’єра, міністра соціальної політики. Втім, яке відношення він має до сфери культури, я не розумію. І я відверто говорив йому про це. У день призначення у мене була з ним розмова і я попереджав, що йому не вистачатиме часу. У віце-прем’єра є загальні обов’язки у гуманітарній сфері — відповідати сьогодні за біженців, за медицину, за пожежі, як виявилося. А люди мистецтва дуже специфічні — вони творчі, амбітні, часом егоїстичні. Їх іноді навіть гроші не цікавлять. Але вони хочуть прямого спілкування з міністром, хочуть мати до нього доступ. Їм важливо, щоб міністр відвідував всі прем’єри, щоб бував на відкриттях виставок, часом, як би це дивно не звучало, навіть на прощаннях в останню путь.

В Україні є сумна традиція, коли на посаду приходить новий міністр, то він забуває про всі попередні реформи. Немає наступництва. З Кириленко вийшло так само?

Так. Але справа в іншому. Коли я йшов в уряд, нам сказали, що ми – камікадзе. На три місяці. Я знав про це! Я собі не будував жодних ілюзій! Втім, ми з командою пропрацювали дев’ять місяців — на повну силу, з повною віддачею і бажанням реальних змін.

фото: Станіслав Груздєв, «Главком»

Чи є якісь фундаментальні речі, які ви заклали в галузі, які нинішній міністр не взяв до уваги?

В першу чергу я доклав зусиль, аби сформувати команду. Я не сказав би, що я великий стратег, але я ціную талановитих людей, і це допомогло мені. Я не брав «своїх». Всі заступники – це люди, яких я знав, як професіоналів. Олеся Островська – це людина, яка тривалий час працювала у недержавному секторі і досягла там чималих успіхів, я запропонував їй курувати досить нові, але дуже важливі та актуальні для галузі грантовові питання. Тамара Мазур – потужний юрист, дуже грамотно підготувала ряд законопроектів, які вже були на виході. А Світлана Фоменко пройшла сито великого конкурсного відбору на посаду заступника з євроінтеграції і була надзвичайно сильною в цих питаннях.

І їх звільнення з міністерства — мій найбільший біль. Ми майже реалізували чотири європейські програми. Ми були на фінальних кроках по входженню, ще й на пільговій основі, у грантову програму «Креативна Європа». Вона передбачає розвиток культури в різних секторах творчості. Також були домовленості по програмі EUNIC, яка займається підтримкою депресивних міст. Сьогодні це нам вкрай потрібно, наприклад, для Сходу країни. Програма ICCROM мала забезпечити технічну допомогу заповідникам, а європейська програма «Єврімаж» (Європейський Фонд спільного кіновиробництва), дозволила б отримати певну грошову підтримку від Європи на створення нового українського кінопродукту.

Це живе сьогодні?

Це все зараз вмерло. Наскільки мені відомо, Україна нікуди не увійшла, програми закриті. Я вже сто разів казав – це стратегічно не правильно, що українська культура працює по залишковому принципу, в бюджеті на неї чомусь завжди не вистачає грошей. Тут я завжди згадую вислів Черчілля, який, не знайшовши у бюджеті 1941 року статті видатків на культуру, мовляв, є важливіші потреби, запитав – «За що ми тоді воюємо?». Культура – це реальна зброя, але, на жаль, недооцінена.

Як переконати український уряд, що фінансування сфери культури треба розглядати в площині національно безпеки країни?

Не треба нікого переконувати. Коли я прийшов, на одному з перших засідань уряду я запропонував 1 копійку з продажу тютюну й алкоголю віддавати на культуру. Мені сказали: «Вибач, дякуємо, що згадав. Але у нас війна. Ці гроші підуть на озброєння».

Хоча, дійсно, я питання культури ставлю в одну площину з військовою доктриною. 23 роки нищили українську армію. Тепер всі кажуть, що за рік армія сформувалась краща, ніж за всі роки незалежності. Сьогодні у нас чи не єдина можливість зробити так само і в культурі.

«Попередня влада не давала можливості показати всій Україні донецьке мистецтво»

В цьому році всі кошти будуть іти на офіційні урочистості або пам’ятні дати, а решта — лише на ті заходи, які сприяють проведенню АТО. Так сказав міністр В’ячеслав Кириленко. Як оцінюєте цю ініціативу?

В цьому випадку в мене зустрічне питання – а що в цей час відбуватиметься з рештою галузі? Вчителі ж, наприклад, чи медики не обмежуються лише роботою з військовими. Функцію Мінкульту треба розділити. Одна частина працює на захист спадщини і традиційної культури, а також розвиток заповідників і музеїв. А щодо іншої – я пропонував зробити департамент, який займався би сучасним мистецтвом. У нього би могли увійти в тому числі, і фото, і мода. Там могло б бути небагато людей, але вони б обирали найкращі проекти, які ми підтримували.

Зокрема, у нас був пілотний проект – програма «Взаєморозуміння», на яку ми виділили 2 мільйони гривень. Ця програма полягала в тому, що експерти обирали проекти, авторами яких були митці зі Сходу. Це парадоксально – вся попередня влада була донецька, але чомусь вони не давали можливості показати всій Україні донецьке мистецтво.

Чи можна вважати той факт, що вас після звільнення з уряду взяли на роботу в Національний драматичний театр імені Франка компенсацією за втрату міністерського портфеля?

Я б не називав це компенсацією. Нещодавно мене (тележурналістка) Катерина Осадча питала, чи врятувало це мене? Справді, психологічно я переживав. І сцена, нова роль у великій постановці – виставі «Ерік-XIV», допомогла мені уникнути певного роду депресії. Окрім того я мав інші пропозиції державної служби. Зокрема, мені пропонували очолити Держкомтелерадіо, але я не чиновник і не навчився їм бути. Посада заради посади – це не для мене.

фото: ft.org.ua

Окрім того, коли я йшов на пост міністра, я питав: «Чи я зможу паралельно продовжувати грати?». Мені пояснили, що часу на це багато не буде, але це не забороняється законом. Не так часто, як раніше, але вистави все одно були. По завершенні каденції я повернувся в театр на звичайну ставку актора і отримав роль експресивного шведського короля.

У цю достатньо новаторську, непросту виставу були вкладені значні бюджетні кошти. Як думаєте, в сьогоднішніх умовах чи доцільно витрачати кошти платників податків на такі експерименти?

Я не знаю точного бюджету вистави. Але у театру, окрім державних коштів, є, наприклад, виручені кошти за квитки. І обирати якою буде, чи як виглядатиме наступна постановка – це право театру. «Ерік XIV» — робота, можливо, поки дещо непроста для сприйняття українців, це європейський формат. Втім, відгуки, які ми чуємо, досить позитивні. Після перегляду вистави людина виходить з театру і замислюється: про країну, владу, своє місце та роль у творенні держави. Мені здається, цю виставу варто показувати і в Україні, і в Європі.

Подібні проекти зазвичай фінансуються за кошти приватних осіб, меценатів, бізнесменів…

Це питання часу. Зараз, на жаль, нічого дешево не коштує. Можна загадати постановки Влада Троїцького, якому і ми допомагали, коли я був Міністром. Треба вводити в дію закони, які б, наприклад, надавали зацікавленим особам певні податкові пільги, якщо вони дають гроші на мистецький продукт. За таким механізмом працюють в Америці. І так з часом має працювати Україна. Поки ж, задля впровадження мистецьких проектів нам не треба покладати сподівання лише на бюджет, а варто шукати додаткові кошти. Торік мені на кіно дали 38 млн гривень. Я кажу: «Ви що, жартуєте? Ми ж забороняємо російські фільми! Як ми зробимо якісне кіно за такі гроші?!»

«Що ми бачимо зараз? Повністю забиті зали. На концерт Білик потрапити неможливо!»

Брак коштів – єдине, що гальмує українське кіновиробництво?

Програма «Єврімаж», про яку я говорив раніше, дала б можливість спільного виробництва кіно з європейськими країнами – Польщею, Італією, Францією, Португалією. Після кінофестивалів, де українські митці показують свої роботи, ми можемо спостерігати з їх сторони зацікавленість у копродукції, до того ж, у нас з ними є маса спільних історій для довгих серіалів. Талантів, ідей та можливостей у нас точно вдосталь.

Вам заперечать багато каналів, які скажуть, що українські серіали не будуть дивитися звиклі до російського кінопродукту глядачі.

Слухайте, у нас від російської зброї щодня гинуть люди. Переорієнтовуйтесь, вкладайте гроші, співпрацюйте з поляками та італійцями. Виробництво телевізійного продукту — це передусім робота каналів. Інший момент. Нам довгий час казали, що головні майданчики на кшталт палацу «Україна» чи Національної опери ніколи не будуть заповнюватись, якщо на сцені не буде розкрученої зірки з Росії. Що ми бачимо зараз? Повністю забиті зали. На концерт Білик потрапити неможливо! На виступах українських гуртів – Kozak System, ТНМК, Бумбокс – яблуку немає де впасти. Театри заповнені глядачем. Виявляється, все нормально. Наших люблять, наших цінують, на наших ідуть. Відповідно, і на екранах із задоволенням дивитимуться.

До сьогодні в кіно, тб-серіалах діяв негласний закон, що в головних ролях мають бути виключно московські актори. Головні ролі грали росіяни! Чи, наприклад, на телебаченні — окрім Юрка Горбунова, Сергія Притули, Сашка Педана чи Ольги Фреймут, по-суті, і не було нікого. На всіх інших каналах – суцільний Ургант і Воля. Це ж парадокс для такої багатої на талановитих артистів країни! Якщо комусь дуже хочеться дивитися Урганта, чи ще когось, нехай вмикає російський канал! Але навіщо ж йому треба платити шалені гроші, які він везе за кордон? 30 тисяч доларів коштує одна передача. Людина приїздить, їй тут все забезпечують – готелі, літаки, вона п’є дорогий віскі, виходить на сцену, приколюється і відвозить гроші до Москви!

То чому б не залучити до роботи наших артистів, чому б не почати створювати власних зірок?

Як ви ставитесь до наших українських артистів, які їздять в Росію на гастролі?

Багато хто прикривається тим, що артисти, мовляв, поза політикою. Але це можна було говорити раніше — до того, як в нас почали стріляти російські найманці з російської зброї. Принаймні на цей час треба взяти паузу. Це питання честі.

«На мене було накладене повне табу. Мене не брали в жоден театр»

Чи пов’язане присвоєння вам звання народного артиста України з тим, що ви близькі до нинішньої влади?

Ні, не думаю. Це, скоріше, пов’язують з Майданом. Я не заперечую, що він справді зіграв велику роль. Проте мало хто знає мої театральні здобутки. Робота «Момент кохання», наприклад, на європейському фестивалі з 10 країнами-учасницями отримала головну акторську премію. Інше питання, коли людина з акторського середовища стає лідером в суспільно-політичному житті. І тут професія мені дуже допомогла.

фото: gordonua.com

На Майдані ви грали роль?

Ні, але на Майдані була значна мистецька складова. Звісно, ще до того моменту, як почали стріляти. Насправді, Майдан міг для мене закінчитися дуже печально. Після 2004 року, коли мене вперше назвали голосом Майдану, я дійсно певний час представляв Україну за кордоном. А потім змінилася влада, і на мене було накладене повне табу. Мене не брали в жоден театр. Тому говорити про те, що мені дали звання, бо я близький до влади, якось неправильно. Більше того, я цю справу не ініціював і навіть до останнього моменту нічого не знав. Мені зробили сюрприз.

Можливо, в шоу-бізнесі ці звання не так важливі, бо коли на концерт Святослава Вакарчука йде 70 тисяч глядачів на стадіон, йому байдуже, чи він офіційно народний. Він народний де-факто! А в академічному мистецтві є артисти, яких в телевізорі ніколи не побачиш, проте вони пропрацювали 30-40 років, і їх шанує глядач, вони збирають повні театральні зали. І їм потрібен якийсь комплімент від держави.

Може, ліпше в конверті?

Є такий момент. Артисти академічних жанрів отримують доплату за заслуженого артиста — 30%, і за народного 40%.

фото: Станіслав Груздєв, «Главком»

Сьогодні у вас як у народного артиста яка зарплата?

Близько 12 тисяч гривень.

Як сприйняв ваше працевлаштування колектив театру імені Франка?

Цей колектив для мне був завжди рідний, я всіх особисто знаю. З Олексієм Богдановичем працював раніше, у нас гарний дует. З Тетяною Шляховою в одного викладача випускалися. Під час роботи над виставою я отримав щиру підтримку колег.

Ви були у складі комісії, що обирала Директора Національного антикорупційного бюро. З вашої точки зору, конкурс був прозорий? Вам не здається дивним, що Артем Ситник, який і очолив бюро, в 2014 році заробив всього 7292 гривень?

Так, було багато неоднозначних позицій моїх колег, але, повірте, все було прозоро. Ситник — це та людина, яку ніхто не ставив. Але я був за Сакварелідзе.

Чому?

Він був би корисним, принаймні, на перший період. У нього були певні домовленості з іноземними партнерами про створення служби, був досвід. Але мої колеги сказали, що він не знає мови. Мене це трохи дратувало, тому що в даному випадку це було абсолютно не важливо. Більше того, людині, яка знає японську, англійську, грузинську, російську, і чудово розуміє українську, я вірив.

Артем, попри свою молодість, мав конкретні здобутки. На його рахунку розкриття справи з великим хабарем в управлінні культури Київської області, на кіровоградських виборчих дільницях. За ту декларацію члени комісії в фіналі його «притиснули», він дав своє пояснення. Але, наразі, яка різниця? Президент дав дорогу молодій людині, сподіваюсь, своєю працею він доведе, що довіра до нього була не даремною.

Related Images: