К годовщине Революции Чести читайте на Gazeta.ua текст победителя конкурса «Новелла по-украински» Владислава Ивченко.

Стоїмо

День почався, як завжди останнім часом. Він прокинувся, зліз зі старенького дивану і увімкнув телевізор. Майдан стояв. Стійте хлопці, стійте! Інакше та падла всіх задавить! Він прибрав постіль з дивану, вийшов на балкон, закурив цигарку. Дешевеньку, без фільтру. Від неї дерло горло, але організм трохи заспокоювався. Він подумав, що от добре поїхати до Києва, узяти десь вибухівки, піти до «Беркуту», дочекатися, коли ті тварі кинуться бити полоненого і висадити їх у повітря. Померти він не боявся, для чого йому жити? Двадцять три роки у тюрмі, ані родини, ані друзів, ніхто і сльози по ньому не пустить. То хай краще він загине, аніж якийсь молодий хлопець, якому ще жити та жити.

Він сплюнув у вікно. Поїхав би, якби не батя. Пішов у кімнату до старого. По його винуватому погляду і запаху зрозумів, що батя наклав у штани. Зараз мугикав, крутив головою, що це не він. Старий частенько останнім часом робив у штани і завжди намагався показати, що до цього не причетний.

— Нічо, батю, нічо, – заспокоїв старого. Узяв його на руки і всадив у візок. Раніше батя важив сто десять кілограмів, здоровезний мужик, під яким стогнали меблі. Працював у автоколоні, був відомий тим, що міг пофарбувати будку вантажівки без драбини. Велетень. Того б батька і двоє не підняли. Але тепер батько важив кілограмів сімдесят. Важкенький, але він навчився його тягати. Відвіз до ванни, переніс з візку, роздягнув, помив теплою водою. Батько не дуже любив митися, а може відчував провину, то невдоволено сопів, але тримався. Протер візок, приніс чистий одяг. Потім відвіз старого на кухню, пішов до спальні, поміняв простирадло, відкрив вікно для провітрювання. Поклав брудне у таз відмокати.

— Ну що, батю, поснідаємо? Зараз приготую. – він помив руки і узявся гріти чайник. – А наші хлопці стоять, батю. Стоять! Думав, що вночі їх зачистять, а вони стоять! Які люди, батю! – він витер сльозу. Батько кивнув. Навряд чи щось розумів, хоч він часто дивився зі старим телевізор. Але батя швидко починав дрімати, чи дивився у підлогу. – Зараз батя.

Він різав хліб, робив бутерброд. Батя вранці їв дуже нечасто, але він завжди робив бутерброд, про всяк випадок. Прислухався до телевізора, що працював у залі.
— Стоять, батю, стоять! – насипав заварки у чайник. Батько дивився кудись у стіну. Старий став таким після аварії. Він їхав з дачі увечері. Батя був хорошим водієм, пропрацював сорок з гаком років на автобазі. Їздив завжди впевнено і за правилами. Але в нього влетів якийсь п’яний дурень на китайському металобрухті. Дурень загинув на місці, а батя вижив, хоч отримав важкі травми голови і зламану шийку стегна. Лікарі сказали, що треба робити операцію, але в такому віці вже не роблять. Батя був у комі двадцять днів, потім опритомнів. Але говорити більше не міг. Лікарі казали, що через ушкодження мозку. Щось з пам’яттю. Батько не міг говорити, бо забував слова. І людей забував. Родичів, знайомих. Невдовзі старий вже жив серед повністю незнайомих людей. А тут вийшов він, молодший син, паршива вівця, все життя сидів по тюрмах, ганьбив батьків. Він сказав, що буде доглядати старого. Відчував провину перед батьком і зовсім не знав, що робити на волі. Вже третій рік був при старому.

Чайник закипів. Він залив кропом заварку.
— Зараз будемо снідати. Ага, батю? Подивлюся, що там. – він пішов до телевізора. Майдан стояв. Багато поранених, зморені, почорнілі люди. Він витер сльозу. Скільки був у тюрмах, ніколи не плакав. Там було важко. Не один раз били охоронці в колонії. Ненавидів ментів. Знову подумав, що було б добре знайти вибухівку і прихопити з собою з десяток тих відгодованих підорасів у броніках та шоломах. Але батя…

Повернувся на кухню, підкотив візок зі старим до столу. Налив у чашку заварки, долив води, потім аж чотири чайні ложки з горою цукру. Батя любив дуже солодкий чай. Все життя так пив. Він старанно поколотив, підсунув бутерброд.
— Давай, батю, рубай. – собі у маленьку чашку налив лише заварки. Зробив маленький ковток. Добре.

Батя скривився. Щось замугикав. Мабуть, просив молока. Батя дуже любив молоко. Він же був з села, звик снідати літром молока та скибкою хліба. І у місті так само пив молоко щодня. Але останнім часом шлунок старого молоко не приймав. Хоч трошки вип’є і вже починалася бігунка. То молока старому не давав. – Батю, пий час, не можна тобі молока. Давай, пий. І бутерброд їж.

Він ще поколотив чай, дзенькав ложкою по чашці, ще підсунув бутерброд. Старий ображено засопів. Старий часто ображався. В нього був непростий характер завжди, а зараз так особливо. Не буде тепер пити чаю. Якщо про молоко згадав, то не буде. Батя був впертий. І їв дуже мало. Вже схуд майже удвічі. Шкіра та кістки. Сусіди, навіть, поскаржилися в мусарню, що старого морять голодом. Одразу прибіг дільничний. Він всадив мусора за стіл, насипав баті миску супу з м’ясом, поклав кілька скибок хліба. Батя з’їв півмиски і все. Як не вмовляв, більше ані ложки.

— Тепер ти спробуй, щоб він ще хоч трохи з’їв! – сказав дільничному. Той зрозумів, що старий не голодує, кивнув та пішов. Той дільничний, він би посадив його. Це ж так легко, повісити на старого зека кілька нерозкритих справ, які псують статистику. Але у його братів, успішних братів, які не сиділи, зробили кар’єри, тепер виховували онуків, були зв’язки. Брати терпіли його, бо він дивився за батею. Прикривали від дільничного.

— Не будеш пити? – спитав у старого. Той гнівно подивився. Потім схопився за кружку. Він схопив старого за руку. Батя був гнівливий. Раніше кричав, а зараз, коли говорити вже не міг, кидав посуд. Побив багато чашок та тарілок, то йому купили металічну кружку і товсту пластикову тарілку, розбити які було важко. Ото з них їв та пив.

— Ну тоді поїхали на балкон, повітрям дихати. – покотив старого на балкон. Поставив візок біля вікна, вкрив старого ковдрою, відкрив вікно. Батя любив дихати свіжим повітрям, дивитися на дерево і небо, єдине, що йому було видно з балкону. Він хотів постояти поруч, скурити чергову цигарку, коли почув по телевізору про трупи. – Чорт!

Побіг у кімнату, нахилився до телевізора. Трупи вбитих, не один і не два, кілька десятків. У готелі «Україна», внизу біля поштамту, снайпер.
— Тварі! Скоти! Вбивають! Наших хлопців! – він заплакав від люті і безсилля. – Батю, вбивають! Наших вбивають!

Він схопився за серце. Воно у нього час від часу боліло. Він знав, що через чифір. Не треба пити чифір, але що йому ще залишалося у цьому житті? Померти не боявся. Присів перед телевізором.
— Падли! Вб’ю! – він уявив, як вбиває Януковича. Як же він ненавидів ось таких пихатих і вгодованих! Згадав, як приїздив до них двоюрідний брат з Орла. Російський відставник, який прямо за столом почав вчити життю хохлів, що продалися американцям, стали бандерівцями і зрадили в собі руських. Гість крив Майдан, всі кривилися, але ж гість. Тільки він не витримав і тихо сказав: «Завали хавальник, а то приріжу, мурло». Він говорив це у тій холодній, сліпій люті, яка з ним іноді траплялася і якої він дуже боявся, бо в такі миті міг устругнути все, що завгодно. Всі свої відсидки заробив саме коли так лютував. І гість все правильно відчув, затулив пельку і мовчав, аж поки не пішов з-за столу. І брати не лаяли за ту грубість.

По телевізору показували трупи. Багато трупів на підлозі. Лежали на якихось ковдрах. Правив службу священик. Десятки вбитих, застрелених. Кров.
— Суки! Суки! Суки! – він шепотів крізь стиснуті зуби і плакав. – Вбивають нас, батю! Вбивають, тварі такі!
Він побіг на балкон, схопив візок і привіз батю до кімнати. Поставив візок перед телевізором. Батя телевізора не любив і коли здоровий був. А зараз зовсім не помічав. Балакає і балакає, батя завжди думав щось своє.
— Дивися, батю! Дивися скільки народу той підор поклав! Молоді ж ще пацани! А їх вбили!
Він впав на коліна поруч з візком, нахилився, обхопив голову руками і стогнав. Так було і коли розгромили наших біля Верховної Ради і коли ледь не знесли Майдан. Стогнав від безсилля і відчаю. А тепер трупи. Які хороші люди загинули! Навіщо він живий, а вони загинули?
— Тварюка! Боров чортів! Щоб ти здох, щоб ти здох! – шепотів він у відчаї. Підняв голову. Знову показували трупи. Кілька десятків вбитих, може півсотні, а може і більше. Серед білого дня, ось так вбивати. – Що же робиться, батю? Це ж фашисти якісь, карателі!

Батя застав війну ще дитиною. Розповідав, що у них в хаті жив німецький офіцер, пригощав його цукерками. А потім поліцаї хотіли в них забрати корову, то дід кинувся у ноги тому німцю, почав пояснювати, що без корови дітям їсти нічого бути, молив залишити. І німець сказав корову не чіпати. Завдяки тій корові пережили війну. Ото з дитинства батя молоко і любив.
— Нелюди! — він плакав, знову показували трупи. Перелякані, отетерілі люди навколо. Кров, побілілі обличчя мертвих, підв’язані підборіддя, прапори на тілах. Він подумав, що треба помолитися за покійних, але ж він і молитов не знав. Отче наш, а що там далі?
— Вбивають, батю, наших вбивають. – він скривився і гепнув кулаком по підлозі у безсильній люті. – Я б хоч одного мусора вбив. Сокирою! Тварі!
Він знав, що може вбити і вб’є. Ота холодна, біла лють і все, зупинять його тільки кулі. Нехай вбивають, йому начхати. Але він тут, виє під телевізором, а пацани там гинуть. Він підхопився, не знав, що робити. Їхати до Києва?

— Чорт! – скрикнув він. Показували тіла на вулиці. Знову багато трупів. Лежали прямо на землі, поруч стояли люди. Він схопився за голову і впав на коліна. Скрутився, вив від жаху та ненависті.
— Стоїмо! Стоїмо! – зненацька пролунав вже забутий голос.
Він здивовано озирнувся на старого. Батя втупився у телевізор, зробився суворий, гнівно кривився.
— Стоїмо! Стоїмо! – він це сказав! Він вже давно нічого не говорив, тільки мугикав.
— Батя! Батя! Ну ти даєш! – він кинувся до старого, почав його обіймати і плакати. – Стоїмо, батю, стоїмо! Стоїмо!

Related Images: