Як святий
Я повинен це написати, поки він ще тут. «Тут» — слово неправильне в цьому випадку, бо його вже немає серед живих. Але й сказати, що він уже «там», теж не можна, бо не минуло ще сорока днів. Тому я мушу це написати.
Ніколаїч помер. Мій сусід по дачі, російський мужик, радянський мачо, хамовитий добряк, джерело казусів, анекдотів і душевних розмов. Помер так раптово і гідно, як від нього, мабуть, ніхто не очікував. Його смерть і життя не вкладаються в один образ. Мені здавалося, що жив він якось інакше, не так, як помер. Просто з’ясувалося, що за маскою грубіяна й циніка в ньому була по-справжньому лагідна і крихка душа.
У серпні Ніколаїч втратив старшу доньку Любу. Ми з донькою Варварою збиралися кудись їхати і виїздили з брами. Уперше за сім років він зустрів мене не звичним задиристим вітанням, а спокійно підійшов, привітався за руку, випалив «Люба померла» і заплакав. Тоді ми вперше з ним обійнялись, і я вперше побачив його сльози. А він дістав шоколадну вафельку, подав Варварі, яка нічого не зрозуміла, і сказав: «Вот, это за Любашу мою, детка».
А потім він приїздив знову. Здавалося, як завжди, — громадив сухе листя, збирав плоди і трохи випивав. Дача була його останньою територією, а він був останнім із перших дачників на нашій вулиці.
В останній тиждень вересня він не приїхав. Це було незвично, бо робота стояла, а Ніколаїча не було. Я повертався з Києва. На вулиці зустрів сусідку:
— Знаєш, Андрію, у нас на вулиці трагедія. Віктор Ніколаїч помер. У 39-й день після смерті Люби. Зайшов у кімнату, ліг, накрився ковдрою, склав руки і помер. Як святий. Я такого собі навіть уявити не могла. Він же зовсім був не такий. Зовсім.
І я тепер не знаю, як бути без Ніколаїча. Як змиритися з тим, що вже не буде його доброї посмішки, неоковирних жартів і глибокого низького голосу. Шоколадна вафелька досі лежить у бардачку моєї машини. Я з’їм її на сороковий день. За них обох — Ніколаїча та його Любу.