"Потягнув мене за руку, став на неї ногою й рубанув майже по саме плече"
Місяць у полоні терористів провів 19-річний Василь Пелиш із міста Старий Самбір Львівської області. Бойовики відрубали йому праву руку через татуювання «Слава Україні».
Пелиша визволили з полону минулої суботи. Зараз він лікується у військовому госпіталі у Львові. Домовляємося про зустріч у середу по обіді. У Василя саме закінчуються обстеження та процедури.
— Лікарі дивляться, як можна врятувати мою ногу. У ліве коліно потрапив осколок, задів нерв, — розказує Василь Пелиш. З червня служив у батальйоні «Айдар». Воював на Луганщині. — Без руки залишився, але живий. Шкода, татуювання красиве було: герб і «Слава Україні». Зробив його за місяць до того, як утратив руку.
У полон до терористів потрапив 26 серпня. Під Новосвітлівкою поранили одного з бійців. Василь віз його до лікарні.
— Другові рознесло половину живота. Довго намагалися викликати «швидку». Та марно. Зрештою погрузили товариша в УАЗік. Хотів повезти в Хрящувате до лікарні. Спішив і не взяв із собою ні бронежилета, ні гранати, на випадок захвату в полон, — говорить Пелиш. — Дорогою в машину влучили з танка. Пам’ятаю, потемніло в очах і таке відчуття, що я в повітрі перекидаюся. Коли прийшов до тями, лежав на землі — на мені труп товариша. Навколо все горить. Лівою ногою відчув, що вогонь підходить, виповз. Сів, закурив. Сподівався, що поруч наші. Пошкутильгав до найближчої позиції. Мене зустріли пару чоловіків з автоматами. Став їм доказувати: «Я свій, з «Айдару». Ті кажуть: «Та какой ты нах… свой». Тоді зрозумів, що потрапив до терористів. Запитав, чи розстріляють. Махнули головою — ні. Мовляв, потраплю в полон. Я почав кричати: краще розстріл. Отримав прикладом по спині. Через сильний удар знепритомнів. Отямився, коли били ногами та прикладами ще з десяток терористів. Мене роздягли. Один з бойовиків на правій руці помітив татуювання. Це його дуже розлютило. Почав матюкатися, а потім відійшов кудись. Повернувся з сокирою. Потягнув мене за руку, став на неї ногою і рубанув майже по саме плече. Далі погрузили на машину й повезли на ще одну свою позицію. Там мені їхній медик перев’язав бинтом руку. Я стікав кров’ю. Після чого мене повезли в лікарню. Пам’ятаю лише високу будівлю й багато жінок в білих халатах. І знову відключився.
Василя Пелиша тримали в луганському госпіталі.
— Бойовики продовжували знущатися. Пішла морально-психічна давка: «Зараз тебе вб’ємо. Що тобі перше відстрелити?». Ну, й погрози, що живим від них не виберуся. Та це мене лякало найменше. Якби тоді була граната, підірвав би себе з тими, хто захопив у полон. Охоронці, які стояли біля палати, постійно повторювали — повезло, що не потрапив до чеченів. Ті могли порубати на шматки живцем. Зі мною був у цьому госпіталі ще пацан з 80-ї бригади — Саша Юхненко. Він підірвався на гранаті. Досі в госпіталі. З кімнати нас не випускали. Годували так, аби не вмерли. На ранок давали суп. На вечір — дві ложки перловки. «Айдарівців» бойовики ненавидять. Якщо затримують когось, то живим практично ніколи не відпускають. А ще, якщо ти львів’янин, то й поготів. Переконані, що нас із колиски привчають ненавидіти росіян. Найбільше вразило, що я з ними розмовляв російською.
Перемови про звільнення з полону вела громадська організація «Громадський рух України» та командування групи «Рубіж» батальйону «Айдар». Спочатку Василя хотіли обміняти на 14 бойовиків.
— Я б на таке нізащо не погодився. Зрештою домовилися, що мене відпустять в обмін на брата одного з ватажків ЛНР. У суботу прийшла охорона, сказала збирати речі. Не мав чого збирати. В лікарню привезли в трусах і носках. Дали якісь піжамні штани. Вийшов як був, сів у машину. А потім побачив свого командира, — додає Василь.