Портников: Квислинг говорил по-норвежскиПортников: Квіслінг говорив по-норвезьки
Наверное, многие сегодня удивляются тому, как реагируют на принятие «языкового» закона те соратники и попутчики действующего президента, для которых украинский является родным языком, кто говорит на нем в семьях — и даже демонстративно не переходит на русский, когда к нему обращаются на этом языке. Одни продолжают делать вид, что ничего не произошло, другие обращаются с челобитными…
Даже в России, где общество находится в куда более непростой ситуации, начались массовые выходы из президентского совета по правам человека после возвращения в Кремль Владимира Путина. Потому что там уважающие себя люди знают: жизнь — одна. И репутация — одна. А в Украине — тишина как на кладбище.
Впрочем, чему удивляться? Квислинг, глава коллаборационистского правительства Норвегии, тоже говорил дома по- норвежски. И великий Гамсун, гордость мировой литературы, тоже по- норвежски писал верноподданнические письма Гитлеру. А когда людоед устраивал массовые расстрелы его соотечественников — писал челобитные. Тоже на родном языке. Что интересно, норвежцы до сих пор не могут оправиться от этой травмы — Квислинг Квислингом, а Гамсун — это же норвежская душа. И как жить с осознанием того, что эта страдающая душа была с червоточинкой?
Нам проще: коллаборационизм — привычное состояние украинского общества. Все стихи о партии, все славословия Сталину и Брежневу, все романы о счастливой жизни писались по- украински даже тогда, когда крестьяне мерли от голода, а язык вытеснился в село с городских улиц. Мы молчаливо простили авторов этих позорных произведений, потому что они жили в условиях страха и настоящей оккупации — даже не оккупации Украины, а оккупации жизни.
Я не был особо удивлен, когда на съезде народных депутатов СССР во время выступления львовского поэта Ростислава Братуня в защиту украинской национальной символики встал с аплодисментами лишь один маленький тщедушный человек — Андрей Дмитриевич Сахаров. А все наши депутаты, среди которых были будущие герои украины и пламенные борцы за государство, сидели и молчали, будто их все это не касается. Я не упрекал их: не всем же быть Сахаровыми. Страшно.
Но сейчас, сейчас! Чего боитесь вы, украинские поэты и украинские чиновники, украинские актеры и украинские ученые? Как не стыдно вам? Вот я хожу по Киеву или Черновцам и иногда останавливаюсь у мемориальных досок, посвященных писавшим на идиш. Этого языка, языка моих дедушек и бабушек, уже нет: фашизм, коммунизм и равнодушие убили его. Но есть иврит, есть Израиль — мы всегда будем помнить наших классиков и кумиров, пусть даже и переведенными. Да, евреи не по своей вине идиш не уберегли, но государство создали, родной язык возродили. И этот язык сегодня — гарантия бессмертия Шолом-Алейхема и Сиди Таль.
А кто вспомнит завтра о вас, если украинский язык умрет, если на месте того, что сейчас еще остается вашей страной и вашей духовной родиной, будет сплошной террикон? Никто не вспомнит, а если вспомнит, то с сожалением и презрением — как о людях, которые промотали то, что принадлежало их внукам и правнукам.
Напевно, багато хто сьогодні дивуються тому, як реагують на прийняття «мовного» закону ті соратники та попутники чинного президента, для яких українська є рідною мовою, хто говорить на ньому в сім’ях — і навіть демонстративно не переходить на російську, коли до нього звертаються на цьому мовою. Одні продовжують робити вигляд, що нічого не відбулося, інші поводяться з чолобитними …
Навіть у Росії, де суспільство перебуває в куди більш непростій ситуації, почалися масові виходи з президентської ради з прав людини після повернення в Кремль Володимира Путіна. Тому що там поважають себе люди знають: життя — одна. І репутація — одна. А в Україну — тиша як на цвинтарі.
Втім, чому дивуватися? Квіслінг, глава коллаборационистского уряду Норвегії, теж говорив будинку по-норвезьки. І великий Гамсун, гордість світової літератури, теж по-норвезьки писав вірнопідданські листи Гітлеру. А коли людожер влаштовував масові розстріли його співвітчизників — писав чолобитні. Теж на рідній мові. Що цікаво, норвежці досі не можуть оговтатися від цієї травми — Квіслінг Квіслінгом, а Гамсун — це ж норвезька душа. І як жити з усвідомленням того, що ця страждаюча душа була з червоточинки?
Нам простіше: колабораціонізм — звичний стан українського суспільства. Всі вірші про партію, все славослів’я Сталіну і Брежнєву, всі романи про щасливе життя писалися по-українськи навіть тоді, коли селяни мерли від голоду, а мова витіснила в село з міських вулиць. Ми мовчазно пробачили авторів цих ганебних творів, тому що вони жили в умовах страху і справжньої окупації — навіть не окупації України, а окупації життя.
Я не був особливо здивований, коли на з’їзді народних депутатів СРСР під час виступу львівського поета Ростислава Братуня на захист української національної символіки встав з аплодисментами лише один маленький миршавий чоловік — Андрій Дмитрович Сахаров. А всі наші депутати, серед яких були майбутні герої Україна і полум’яні борці за державу, сиділи і мовчали, ніби їх все це не стосується. Я не дорікав їм: не всім же бути Сахаровим. Страшно.
Але зараз, зараз! Чого боїтеся ви, українські поети і українські чиновники, українські актори й українські вчені? Як не соромно вам? Ось я ходжу по Києву або Чернівцям і іноді зупиняюся у меморіальних дощок, присвячених який писав на ідиш. Цього мови, мови моїх дідусів і бабусь, вже немає: фашизм, комунізм і байдужість вбили його. Але є іврит, є Ізраїль — ми завжди будемо пам’ятати наших класиків і кумирів, нехай навіть і переведеними. Так, євреї не зі своєї вини їдиш не вберегли, але держава створили, рідну мову відродили. І ця мова сьогодні — гарантія безсмертя Шолом-Алейхема і Сіді Таль.
А хто згадає завтра про вас, якщо українська мова помре, якщо на місці того, що зараз ще залишається вашою країною і вашою духовною батьківщиною, буде суцільний терикон? Ніхто не згадає, а якщо згадає, то з жалем і презирством — як про людей, які промотали те, що належало їх онукам і правнукам.
Віталій Портников